Догораючому року

Задираєш голову - до хрусту в шиї, розплющуєш очі - привіт блакиті. Небо розігріте до осінньо-зимового максимуму: бліде, блакитно-біле, розлініїне шляхами залізних птахів. Осіннє сонце оманливе (оманливо тепле), зрадливе. Виїдає очі, змушує їх скоріше заплющити і схилити голову, ніби промовляючи цим "так, я признаю твою владу, твою силу і твоє помираюче тепло". Сонце гордовито повзе ще вище, знаючи, що скоро вкриється зимовою захисною плівкою, крізь яку теплу зась.

Білим по чорному

Небо у ці дні кольору молока, густого сигаретного диму та розбавленої акварелі. Біле. 

Птахи, що влітають у це марево, пропадають назавжди з виду. Чутно лише їх крики, їхні розмови. 

Небо над моє головою – частинка туманного Альбіону. І якщо заплющити очі, перегукування чайок у гущі туману переносить тебе на узбережжя зимового океану. 

Білі чайки у білому небі.