За зачиненими дверима

«Хліба і видовищ»: волали люди на арені Колізею багато років тому назад, вимагаючи від влади дармової їжі та розваг. Ті часи канули в літа, поступаючись місцем новим потребам нового суспільства. А чи багато змінилося з тих подій? Людям і зараз потрібна їжа та нові враження, що зможуть втамувати ненаситне бажання глядачів.

Однією з найбажаніших розваг сучасних людей стала інформація. У будь-якому вигляді: фальсифікована, правдива, перекручена, з перших вуст, необроблена або з нагромадженням додаткових фактів.

Мова - обличча народу

У світі панує думка: "Ми є те, що ми ємо". Я хочу трохи перефразувати цей вислів: "Ми є те, що і як ми говоримо".

Мова завжди була і є душею будь-якого народу. Ця душа всотала в себе крізь покоління усі багатства нашої країни (пісні, казки, історичні легенди). Плине час, традиції зазнають змін, міняється життєвий устрій, але мова залишається фундаментом всього.

Він повернувся з пекла

Ні, це не я запізнююся. Це він завжди приходить набагато раніше. І поки я чимчикую калюжами до кав’ярні, маю змогу роздивитися його спину. Чоловікові, мабуть, було добре, а може, йому біло й зле – важко сказати, як почувається людина, яку бачиш у вікні кав’ярні. Бачиш її спину. Спини – індивідуальні, обличчя можна змінити, але спини ти не зміниш. 

Про культуру і халтуру

Кожен з нас хоч раз бував по театрах різних. Споглядав там на артистів, що на сцені скачуть. Тямкував про зміст спектаклю, чи сидів в буфеті. Або спав на свому місці чи читав газету.

Ось одного разу, ми із класом завітали до театру.

Я – Європеєць!

«Художником бути небезпечно, політиком бути небезпечно, але мріяти про краще майбутнє, краще життя просто необхідно»

Ян Фабр

 Епіграфом до моєї роботи є слова відомого на весь світ скульптора та художника Яна Фабра. Його робота «Чоловік що вимірює хмари» закликає до розуміння та здатності прислухатися до інших. Бронзовий чолов’яга небезпечно балансує на бібліотечних сходах, прикладаючи лінійку просто до неба. Ця робота є символом десятого з’їзду глав держав на щорічну конференцію у Ялті.

Якщо б я була президентом

Напевно, кожна людина, будучи малою дитиною мріяла, як стане президентом. Як в її руках зосередиться уся влада та вплив, як опиниться у великому кабінеті, а в руках її буде ціла держава.

 Зараз мені сімнадцять років, але я теж полюбляю мріяти. Та мріяти треба так, щоб фантазії, народжені в твоїй голові, колись таки стали реальністю.

Тож поринаючи у думки з головою я опиняюся в центрі Києва, на вулиці Банковій, у великому кабінеті, лунає телефонний дзвінок і я віддаю своє перше розпорядження.

Професія майбутнього

Цей блог стане скарбничкою моїх робіт.

Сподіваюся, вони знайдуть своїх читачів. Дуже хочу почути ваші відгуки з приводу них. Бо я лише розпочинаю свій шлях до омріяної професії журналіста!