Задираєш голову - до хрусту в шиї, розплющуєш очі - привіт блакиті. Небо розігріте до осінньо-зимового максимуму: бліде, блакитно-біле, розлініїне шляхами залізних птахів. Осіннє сонце оманливе (оманливо тепле), зрадливе. Виїдає очі, змушує їх скоріше заплющити і схилити голову, ніби промовляючи цим "так, я признаю твою владу, твою силу і твоє помираюче тепло". Сонце гордовито повзе ще вище, знаючи, що скоро вкриється зимовою захисною плівкою, крізь яку теплу зась.
Золото сонця повзе і повзе по кімнаті, облизує та торкається собою геть усього, перетворюючи на дорогоцінний метал. Тікати від того марно, шляхи обрізані променями. Підставляй свої руки, обличчя, душу. На іншому кінці неба починається пожежа. Хто тобі повірить, хто прийде на допомогу, коли ти, дивлячись на обрій закричиш що є сил: "Горить! Гори-и-ить!", розтягуючи голосні, поки у горлі стане голосу.
Хмари ніби спечені на грилі, пласкі або розчесані дерев'яним гребінцем - розділені на прядки, шматочки, або пооране плугом поле, у вигрібках якого ховається сніг і холод. Небо горить по краю рубіново-червоним, абрикосовим, розпускається маками крові.
Коли небо догорить, з-під тієї діри, проплішини, обпаленої і обвугленої рани витікає вода. Живильна й не дуже. Небесна прозора кров тече, розмиває, підтоплює, наповнює, напоює. Дах неба дав тріщину, пішов нерівним глибоким швом, і протикає, а потім знову заливається темно-синьою, майже чорною водою і згасає, згасає, згасає.
Рана висушується холодним вітром, краї загострюються кригою.
Опускаєш голову - розтираєш долонею занімілі м'язи, заплющуєш очі - відчуваєш на віях перші сніжинки.
Сніг - попіл згорілого осіннього неба.
Комментариев нет:
Отправить комментарий