"Синдром понеділка" або як спіймати життя

Осінь ніколи не входить навшпиньках, вона рвучко відриває двері із криком: "Жінки та діти на підлгу, чоловіки – обличчям до стіни". А потім вона опадає золотом мертвого листя, виливає річну норму опадів, змушує одягатися у декілька светрів і йде геть до наступного року, так і не зачинивши за собою двері.

У божевільному танці осінь вальсує з нашим життям. Причому музику замовляє саме вона. В тебе є тільки можливість цих двох наздогнати, вхопитися за самий краєчок і намагатися втриматися за нього.

Руда панянка ще не покинула своїх володінь, але цього разу ми вальсуємо утрьох.

Вільне від стереотипів

Він тут проїздом, в нього потяг о восьмій тридцять. За спиною лише наплічник. З маленького села у велике місто шлях розпочинається із розігрітого асфальту вокзалу, черг на маршрутку і натовпу людей, котрі, можливо, як і він приїхали сюди, щоб щось змінити у собі.

Нам завжди важко руйнувати стереотипи у власних головах. Це мов стіни. Тільки, щоб подолати стіни в реальності, спочатку треба зламати їх у себе в голові. Доволі важко, але Ігор намагається із цим впоратися.

Повз мене пропливають коти

Ну як пропливають: злякано застигають, зустрічаючись зі мною поглядом, стоять з кілька секунд загіпнотизовані (і коти і я), а потім біжать так, ніби за ними стадо собак женеться. Чи бігають собаки стадами? Хм. Може і бігають, тільки на очі не потрапляють. А от котів у нас багато. І за останні півгодини мого читання на порозі, повз мене так пропливло десь більше чотирьох. 

Передосінні мимрення

Більше місяця не писала сюди, за що мені робиться надзвичайно встидно. Скоро почнеться трудовий(навчальний?) рік і я візьму себе в лапи, щоб писати сюди більш-менш регулярно. Обіцяю. 

А поки що маю за мету відзвітувати за своє літо, здобутки та втрати. прочитане та прослухане, побачене і незабуте. Взагалі в мене зараз якийсь творчій, а може і не дуже творчій, але сто відсотків ступор. Я все чекаю прориву якогось, бо реально вже остогидло відчувати себе пліснявою (зелеееною такою, хехе). Ніби головою стукалася, а прориву і просвітлення все немає. Треба ще почекати, до вересня. А як не з'явиться, то вже сама арбайтен.

Зелені акварелі

Поле. Соковитий, повний різних відтінків зеленого градієнт стікає пружними стеблами трав.

У цю пору зелений стає основним кольором. Він заповнює собою усі недоліки, усі прогалини цього світу, наділяючи їх фарбами життя. Зелений – це життя. Хто сказав, що це простий колір? Хто сказав, що зелений однаковий? Хто повірив у цю маячню?

Атракціон: Гойдалки життя

Вчора я саме з цього атракціону й гепнулася. Та так, смачно гепнулася. Вже й не пам’ятаю, як це відбулося конкретно, але головою об землю приклалася добренько й нога болить. Тепер хоч досвід польотів є.

Мені завжди було цікаво, що ж такого бачить людина, яка зустрічається головою з асфальтом. Особисто я не побачила нічого. Взагалі. Якесь біле простирадло перед очима і ніяких тобі кадриків з власного минулого. Всі про то брешуть. Наразі голова болить, нога болить, ще й шию ледь не звернула собі, хе-хе. Ну то таке. До свадьби, як то кажуть, заживе.

Істина в повітрi

Чи бувають сомельє повітря? Якщо ні, то я буду першою. Може це й звучить дурнувато, але сенсу від того не меншає. Замість витонченого бокалу – легені, замість напою – п’янке повітря травня з легкими домішками перестиглого квітня.

Якою повинна бути політична еліта у демократичній країні?

Не знаю як у вас, але в мене особисто слово «еліта» викликає дивний мікс почуттів: від сміху – до зневаги. Це якщо окреслити коло питань дуже широко.

Розглядаючи це поняття на якійсь окремій групці людей, стає зрозуміло, що емоційний спектр треба звужувати.

Триптих «Коротко про болюче»

Він повернувся звідти, де не ступала нога жодного медійника. Він бачив те, чого не показують на блакитних екранах. Він проводжав десятки своїх названих братів в обійми землі, а сам втратив частину себе.

Коли весна стає до керма, хочеться літати. Він хоче летіти разом з усіма, але замість одного крила – вилиця.

По той бік екрану

Двері у квартиру відчиняються, і першим поріг перелітає важелезний шкільний портфель, у якому містяться усі знання станом на четвер. Потім вдома опиняється сам Сашко. Він нашвидкуруч скидає з ніг кросівки та швидко-швидко знімає й вішає до шафи свою весняну куртку.

До речі ця весна настирливо зазирає в квартиру сонячним промінням, заливає теплом усе навкруги, кличе гратися в м’яча, але ні. Не сьогодні. Сьогодні – п’ятниця, а це означає, що Сашка й мітлою з дому не виженеш. Чому? А тому, що рівно о п’ятнадцятій годині розпочинається його улюблена телепередача. Але про це трохи згодом.

Обережно, двері зачиняються

Буває так, що люди, які з себе нібито нічого не уявляють, насправді здатні змінити цілий світ світ.

Так-так, і таке буває. Я над цим замислююся чомусь виключно під час моєї мандрівки містом від зупинки до зупинки на маршрутному таксі. Позаду мене – багацько незнайомих людей, попереду мене – ще стільки ж незнайомців та ще й водій. Кожного я бачу вперше, а може ми вже зустрічалися цього ж дня і у цій порі.

А ви їх питали?

Мені доводилося писати про різні речі. Про людей, тварин, різні явища тощо. Але про думки квітів та фруктів, що зображені на картині - вперше. Дякую Сергію Латанському за такий гарний натюрморт. Можливо, ці квіти хотіли сказати щось зовсім інше, але мені вони розповіли саме це. 

Я за єдину Україну!

«Ми тут. Ми всі. Ми є. Ми гурт. Єднаймося.

Ми є той грунт подій майбутніх вирішальних»

                               

М. Вінграновський

Весна у моє південне місто не приходить нишком, вона вривається, відчинивши двері ногою, посміхається у всі тридцять два та змітає сірі фарби. Весна дихає на повну, бо по-іншому вона не вміє. Весна – це час, коли щось втрачене поступово повертається.

Я йду довгою вулицею між приватних будинків: ліворуч від мене – квітучі вишні, праворуч – пахучі абрикоси. І дихати мені так солодко й легко, що посмішка непомітно спадає на мої вуста.

Там, трохи попереду, видніється синій Дніпро, гойдається та блищіть. Чомусь в голові зринають спогади про видатних мореплавців, і в мене з’являється бажання мандрувати, відкривати нові світі своєї казкової країни; плисти повноводними ріками її та приставати до загадкових берегів міст та сел. І як тільки я опиняюся біля берега, по рівнесенький воді неквапливо суне човен. Мене це ані краплі не дивує, і я сідаю в нього, хапаючись за весла і починаючи спрямовувати мій маленький корабель у лише мені відомому напрямку.

Вибір зроблено, ставки прийнято

Знаєте, бувають такі телефонні дзвінки, які змінюють наше життя? Чи принаймні якось дуже сильно впливають на його хід. Ось жила я собі й чекала на такий дзвінок. Навіть телефон ближче до себе підкладала та мелодію гучніше робила, а як раптом не почую? Але усе марно. Окрім якихсь акційних есемесів від оператора до мене нічого не надходило. 

Я - ЄВРОПЕЄЦЬ

Що таке людина без мрії? Кусок офісного паперу, на якому видрукували щось ледь видне, бо кінчався картридж із фарбою, так що смітник усе ближче Ірена Карпа "Піца «Гімалаї»"

Я - представниця сучасного покоління молодої України. Я не хочу залишатися без мрії. Я хочу, щоб вона з просто мрії перетворилася на конкретне звершення, хочу, щоб до її реалізації долучилися інші. Усі мої мрії й прагнення можна викласти в одному короткому і об’ємному слові – «європеєць». Тож, починаємо мріяти, а згодом - діяти!

Енергія добра

«Боротьба зі злом не робить людину поборником добра.»: сказав одного разу старигань Хем, Хемінгуей себто. У дитинстві тай зараз усі складні для нашого розуміння речі нам пояснюють на пальцях. Взагалі, я вважаю, що тема добра є доволі складна і важлива у будь-який час, а саме у час, коли усі ми потребуємо єднання, допомоги та підтримки.

Тож, щоб прояснити декілька моментів я хочу звернутися до одної простої але достатньо зрозумілої форми передачі інформації – абетки.

Об’єднаймося ж, брати мої

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Напевне, кожен з нас колись розмірковував над тим, чому нація зберігає себе століттями. Що або хто її єднає? Та нація, мушу зауважити, існує не день або рік, вона живе поколіннями, віками. Неважливо, що відбувається ззовні, бо ця єдність зберігається в палких серцях, горить вогником незгасної свічки в очах і душах окремих представників нації. Та все ж таки, що саме об’єднує людей? Що є цим безцінним скарбом нації?

Золотая жила

Часто ли мы имеем возможность увидеть перед собой все богатства мира? Думаю, не так уж и часто. Может, разве что только в фильмах про драконов, которые прячут в своих пещерах горы золота, драгоценностей и прочих блестящих вещей, которые мутят рассудок, пробуждая в человеке варварскую натуру.

Ліків ще не знайшли

Повітря перенасичене холодом. Холод його знезаражує. Голова перенасичена думками. Їх дезінфікувати нікому. Тому і лізе усіляка дурня, що давно вже мала б розчинитися у цьому крижаному безємоціональному королівстві.

Снігу надто багато: на вулиці й в душі. Якщо чогось багато – починає нудити. Так буває з емоціями, людьми, враженнями, а тепер до цього недолугого списку додався ще й сніг.

Зима – логічне завершення року, якесь занадто логічне, що хочеться втекти кудись в тропіки. На екваторі немає зими, лише календарна, але то вже не рахується.