Атракціон: Гойдалки життя

Вчора я саме з цього атракціону й гепнулася. Та так, смачно гепнулася. Вже й не пам’ятаю, як це відбулося конкретно, але головою об землю приклалася добренько й нога болить. Тепер хоч досвід польотів є.

Мені завжди було цікаво, що ж такого бачить людина, яка зустрічається головою з асфальтом. Особисто я не побачила нічого. Взагалі. Якесь біле простирадло перед очима і ніяких тобі кадриків з власного минулого. Всі про то брешуть. Наразі голова болить, нога болить, ще й шию ледь не звернула собі, хе-хе. Ну то таке. До свадьби, як то кажуть, заживе.

Це мене життя підкинуло. Якось з самого дитинства я гойдалки не дуже поважала. Розгойдуватись до сьогодні нормально не вмію, а мамі в падлу було мене гойдати годинами. А от нещодавно вирішили піти на ті самі качелі, згадати дитинство, понастальгувати.

Вітер у волосі, вітер у вухах, вітер у обличчі. Він то лагідний, обіймає тебе, а коли без жалю дає тобі ляпасу. Вітер жорстокий, він гне крони дерев додолу, він розганяє тебе, підкидаючи вгору до тих самих крон. Йому сумно, він хоче, щоб ти склав йому компанію. А коли ти не звертаєш на нього уваги, він зникає, ображений.

Я люблю уявляти, що катання на гойдалках – пірнання. Гойдалка летить в один бік – ти спиною відчуваєш небо, бачиш дахи будинків та гарячково хапаєш ротом повітря. Гойдалка летіть в інший бік – ти пірнаєш у блакить, а повітря з силою обіймає тебе, лоскочучи тобі живота. У цей самий момент ти не думаєш. Ти просто собі летиш. А якщо ще під час пірнання підняти ноги, то ніби торкаєшся п’ятами неба.

Життя ловить тебе в свій вир, і ти гойдаєшся з однієї сторони до іншої. Ти набираєш повітря повні легені, намагаєшся врятувати себе цим. А життя розумне, хитре створіння, викидає тебе в іншу сторону. І ти стикаєшся із хвилею вітру, котрий одним поштовхом ліквідує усі твої спроби якось врятуватися.

Тебе гойдає без зупину кожного дня, кожної хвилини. Атракціон безкоштовний, тому на нього й ведуться усі. Комфортне крісло, паски безпеки навіть є, але не в твоїй владі обирати швидкість обертів та кількість різких рухів. Ти просто сідаєш до зручного кріселка, намертво хапаєшся за поручні і заплющуєш очі.

У тебе іспит у п’ятницю, чи у інший не дуже привітний день. Ти застряг десь між дитинством та дорослим життям і не наважуєшся зробити один крок – назад або уперед. В тебе в голові уже макітриться від обсягу знать та власного страху не скласти ті кляті іспити. В тебе багато товстезних книжок з підготовки, роздруковані матеріали, таблиці, відео-уроки. Ти навіть – чемненька дитинка – ходив весь рік на підготовчі курси, або лише тиждень перед іспитом, як я. Але тобі страшно: до зціплених щелеп, до лоскоту під колінами та в животі, до запаморочення. Тобі страшно.

Атракціон набирає обертів. Неквапливий темп змінюється різкими поштовхами та швидкістю на грані можливостей. Тебе нудить, тобі страшно. Як раптом паски обірвуться? Або мені від страху забракне сил міцно чіплятися за ці дурнуваті залізні труби?

Я й досі чекаю так зване просвітлення від того удару, але воно не з’являється. Може, треба почекати.

Вітер трохи вщухає, атракціон призупиняє свій хід. Техніка теж потребує відпочинку, особливо, коли це не зовсім тобі й техніка. Тільки так, на перший погляд усе ввижається тобі механічним та чітким. А коли ти так запросто вивалюєшся з того атракціону, він виявляється, може мати власну думку щодо тебе, та твого призначення, а ще – часу, відведеного на сидіння у зручному крісельці із пасками безпеки.