Вільне від стереотипів

Він тут проїздом, в нього потяг о восьмій тридцять. За спиною лише наплічник. З маленького села у велике місто шлях розпочинається із розігрітого асфальту вокзалу, черг на маршрутку і натовпу людей, котрі, можливо, як і він приїхали сюди, щоб щось змінити у собі.

Нам завжди важко руйнувати стереотипи у власних головах. Це мов стіни. Тільки, щоб подолати стіни в реальності, спочатку треба зламати їх у себе в голові. Доволі важко, але Ігор намагається із цим впоратися.

Тож, коли їдеш маршруткою, досить непросто зрозуміти, чого на вулицях міста немає чоловіків у шароварах і з оселедцями, а на дорогах ніхто не роз'їжджає на ретрокарах. Де подівалися усім відомі Запорожці?

Місто – великий орган з трасами-артеріями, дорогами-венами. Він функціонує кожної секунди. Ігор вливається у потік авто та людей. Все функціонує навколо нього і він відчуває свою причетність до чогось великого та масштабного.

Він йде найдовшим проспектом Європи, розмірковуючи над тим, що те, чого усі так прагнуть, насправді, в нас вже є, варто тільки озирнутися навколо. Ліворуч і праворуч від Ігоря комфортно співіснують скляні висотки наймодерновіших офісів, де  скло зустрічається з небом і сонячним сяйвом та старі будівлі з ліпниною, що навіть венеційські зодчі нервово кусають лікті. Час перетікає з епохи в епоху і гарно було б вивчати історію по будівлях, замість нудних підручників.

Місто – жива історія. Ігор чув про Дніпровську ГЕС, про славетний дуб, про острів посеред берегів, але нічого не скаже краще про місто за його жителів. Десятки і сотні усміхнених облич йдуть йому назустріч, коли він, ховаючись і затінках каштанів, намагається зрозуміти, чого саме Київ назвали містом каштанів, якщо у Запоріжжі їх не менше аніж у столиці.

Він задирає голову так, що поступово починає боліти шия, але не може перевести подих чи навіть кліпнути очима. Час і простір застигає навколо нього.

***

Вона трохи малює і трохи співає. Живе в цьому місті скільки себе пам’ятає. І кожного вечора ходить на площу біля фонтану, де хтось непогану музику грає.

Їй подобається все те, що її оточує. Можливо, десь грає юнацький максималізм, але яка різниця, якщо вона навіть у гуркоті заводів чує свою музику. Ось так просто гіганти промисловості кожного дня рівно о дванадцятій заводять своє соло за мир.

Днями трішки гриміло, ніби там у небесній канцелярії хтось пересував меблі. На дощ не схоже, тому можна зібрати у наплічник фарби й аркуші і піти на площу.

Запоріжжя – місто патріотів, чомусь думає про це Ельза, коли роздивляється балкони квартир, де по святковому розвиваються прапори, де майже кожен стовп та перила мостів розфарбовані у жовто-синій, де літня панянка і молодий хлопець переказують гроші для бійців на необхідні речі, де у школах збирають солодощі та подарунки для переселенців, де несанкціонований мітинг легко і без бійок локалізують патріотичні мешканці.

Їй хочеться, щоб Ленін, одягнений у вишиванку, перетворився на Шевченка – і тоді одна частина історії стане іншою. А поки вона йде широкими вулицями і розуміє, що її місто – це місто фонтанів, усміхнених людей, творчої молоді, велосипедів, цікавих вуличок та закапелків, яких й за тиждень не встигнеш обійти.

Вона приходить на площу, і бризки від фонтану торкаються її рук. Навколо художники зі своїми картинами, і від цього буяння кольорів і текстур захоплює подих. Час і простір застигає навколо неї.

***

Ноги самі несуть вперед. Тінь від листя каштану ажурним плетивом лягає на обличчя. Він вже відчуває себе частиною цього органу, цього міста, вентилем у великій споруді.

Ігор підходить до площі, де дуже багато матусь із дітьми, підлітків, дідусів, що грають у шахи, художників і музикантів.

- Пробачте, - каже він незнайомій дівчині, котру випадково зачепив плечем. Він дивиться в її очі і бачить відображення себе і простору навколо. Шум фонтану, веселий гамір малечі і потоки авто відходять на другий план.

Він розуміє, що на потяг можна запізнитися.

Час і простір застигають навколо них.