«Ми тут. Ми всі. Ми є. Ми гурт. Єднаймося.
Ми є той грунт подій майбутніх вирішальних»
М.
Вінграновський
Весна у моє південне місто не приходить нишком, вона вривається, відчинивши
двері ногою, посміхається у всі тридцять два та змітає сірі фарби. Весна дихає
на повну, бо по-іншому вона не вміє. Весна – це час, коли щось втрачене
поступово повертається.
Я йду довгою вулицею між приватних будинків: ліворуч від мене – квітучі
вишні, праворуч – пахучі абрикоси. І дихати мені так солодко й легко, що
посмішка непомітно спадає на мої вуста.
Там, трохи попереду, видніється синій Дніпро, гойдається та блищіть. Чомусь
в голові зринають спогади про видатних мореплавців, і в мене з’являється
бажання мандрувати, відкривати нові світі своєї казкової країни; плисти
повноводними ріками її та приставати до загадкових берегів міст та сел. І як
тільки я опиняюся біля берега, по рівнесенький воді неквапливо суне човен. Мене
це ані краплі не дивує, і я сідаю в нього, хапаючись за весла і починаючи
спрямовувати мій маленький корабель у лише мені відомому напрямку.
Течія несе мене кудись уперед і вже за хвильку перед очима зринає морський
простір, якому ні краю, ні дна. Чорне море привітне й ласкаве, запрошує мене на
прогулянку по своїх хвилях. З лівого борту я бачу землю: стародавнє місто
з’явилося ніби із хмар, біля міста простяглися сади, сповнені винограду, а між
лозами співають садівники, що дбайливо збирають солодкі китиці, і в пісні їхній
сплітається українська і ще якась… вітер несе до мене ці співи і я розумію – це
ж татарська! Як гарно ж вони співають: дзвінко та ніби й нема відмінності між
мовами, бо пісня для всіх одна.
Хвилі штовхають мене далі, а я, затамувавши подих, посуваюся трохи вперед,
щоб скоріше побачити нові землі. Річки тут вузенькі, їх так багато, а є одна,
до якої іншим – зась. То Південний Буг підхопив мій човен в свої обійми, та
несе за течією.
Степи навколо простягаються полотнами зелені, що тільки сповнюється
соковитості. Десь далеко-далеко я помічаю гори. Повітря кришталеве і ледь не
дзвенить. І знову пісня – трохи журлива, а потім весела та бадьора. Дівочі
голоси дзвіночками бринять по розлогих степах і мова в цих піснях рідна,
ласкава, але слова є незвичні. Коли пісня трохи стихає, я, повернувши всю увагу
на напрямок подорожі, розумію, що опинилася вже на Дністрі.
Сурмить трембіта, а гори, рясно засіяні столітніми смереками, все ближче.
Казкові міста зростають з обох сторін від мене. Будинки схожі на замки князів,
а люди тут, як і в мене вдома, привітніші за будь-яких королів. Закарпаття з
його Львовом, Франківським, Ужгородом, Житомиром та ще з десятком містечок та
сел, вітає мене різномаїттям вишиваних сорочок. І хоч візерунки в кожному
регіоні свої, особливі, мета вишуканої сорочки одна – оберігати та нагадувати
про рідний край.
Сонце, мов величезний персик, що тріснув своїм райським соком на небосхил і
розлив усі відтінки рожевого та червоного, потроху котиться на захід. А я,
кліпнувши втомленими очима, опиняюся на берегах чарівної Десни. Її хвилі
підносять мене майже до розмальованого жовтогарячого неба, і я бачу золоті
куполи київських церков, що блищать під останнім промінням, бачу найгарніші міста
Чернігова, Полтави та Черкас. Хвилі зачарованої Десни підкидають мене вище та я
майже бачу своє Запоріжжя.
Мілководними річками я мандрую по сходу, де у минулому столиця, а зараз
одне з найрозвиненіших міст, Харків, межує з Луганськом, Донецьком, звідкіля я
чую рідну мову. Ця мова трохи відрізняється від тієї, що я чула на берегах
інших річок, але слова «кохаю», «родина» та «Батьківщина» зрозумілі з обидвох
берегів Дніпра.
Мандрівка завершується, коли сонечко сідає за обрій. Човен підпливає до
берега, а я, ступивши на землю, де стоїть мій дім, знесилено але щасливо
видихаю. Вечірнє повітря тепле, огортає мої плечі, очі мої потроху
закриваються, а на вустах все ще грає усмішка.
«Що це мені таке наснилося?», - перше, що спадає мені на думку, коли я розплющую
очі рівно о шостій тридцять (час, коли я збираюся до школи). В уяві швидко-швидко зринають кадрики, ніби з
кінострічки: чарівні ріки, пісні, казкові міста, вишиванки та привітні люди.
Сон, це був просто сон. Ні, не просто. Він обов’язково стане дійсністю!
На обличчі все та сама посмішка, а в голові лише одна думка: «Україна
єдина!».
Комментариев нет:
Отправить комментарий