Про культуру і халтуру

Кожен з нас хоч раз бував по театрах різних. Споглядав там на артистів, що на сцені скачуть. Тямкував про зміст спектаклю, чи сидів в буфеті. Або спав на свому місці чи читав газету.

Ось одного разу, ми із класом завітали до театру.

Ставили там якусь п’єсу про життя Тараса. Попурі зробили з творів, щоб ми запам’ятали. Всілись мі на свої місця та сиділи тихо. Тільки от десь біля мене примостилася Лариса.

-  Ну, що за нудота, - каже дівчина мені, - Куди діли спец ефекти? Де круті артисти?

-  Ану, тихо, цить, Лариско, - шиплю я сердито. – Глянь, он ліпше на сцену. Там козака вбили.

Так сиділи ми тихенько і дивились прямо. Ось мене, наприклад, в саме серце вразив спектакль. Ну, люблю я творчість старого Шевченка. Він писав усе по правді, про батька і неньку, про славетних козаченьків, про рідну країну. А от Лариска ледь з нудьги не вмерла. Сяде так, а потім – так, жуйку кине в рота, музика в навушниках грає голосніше, ніж пан Енгельгард гримає на сцені.

- Нє, серйозно, тобі це цікаво? – якось ліниво питає Лариса, - Я вже сидіти не можу – заболіла спина.

Я щось буркнула на неї, щоб не заважала. Час іде, життя Тараса плине, наче річка. Написав він заповіту і віддав наказу «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні…». Ось потрохи добігає життя генія старого, що своїй країні присягнув талантом. Зала стрибнула на ноги, гулом оплески злетіли аж попід стелю. Кланялись артисти нам, посміхались трошки. А Лариска як сиділа, з ніжкою на ножці, так і залишилась.

- Не для мене це культура, - позіхнула пані, вставши з місця лиш для того, щоб спідницю не м’яти.

- Хм, не знаю, мила Лоро, - я їй посміхнулась, - може ти чогось не розумієш? Було ж бо цікаво, - знизую плечима і виходжу з залу.

- Що тут не зрозуміло? Був собі бородатий дядько, щось писав він до півсмерті, любив гуляти, потім були якісь дівки, козаки стрибали, - вона трохи собі поміркувала, - наче все. Нічого не забула.

- Воно то, звісно, так то і було. Але ж це, Лариско, найліпша культура. То класика, що вічна, - кажу я їй й махаю руками, ніби жестами своїми підсилюю слова.

- Ой, нічого ти не розумієш. То якась халтура. Справжняя культура – це концерти супермодні, де хлопці співають. Ото й класика і мода, це я полюбляю, - діловито вимовляє моя Лариса.

Як казав Тарас великий – «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…». Що для вас свята культура,  може теж халтура. А ось класику народу, прошу, не забудьте. Як зустрінете Ларису, то й їй нагадайте.