Він повернувся з пекла

Ні, це не я запізнююся. Це він завжди приходить набагато раніше. І поки я чимчикую калюжами до кав’ярні, маю змогу роздивитися його спину. Чоловікові, мабуть, було добре, а може, йому біло й зле – важко сказати, як почувається людина, яку бачиш у вікні кав’ярні. Бачиш її спину. Спини – індивідуальні, обличчя можна змінити, але спини ти не зміниш. 


Він зустрічає мене короткою усмішкою. Легкою, як вітер, що скуйовдив моє волосся цього осіннього дня. Люб'язність його спадала на сухі, колись соковиті губі – застигала там, здавалось, разом із слиною. Голос шепотить до мене одвічне «привіт». Цей голос схожий на лункий відгомін гірських перевалів, схожий на шелестіння сторінок нової книги, на шурхотіння хвиль, що обіймають каміння.

Поки я намагаюся привести до ладу свою вже геть зіпсовану зачіску, він ховає і гріє носа у філіжанці щойно замовленої кави. Він каже, що завжди надає перевагу ароматові над смаком. Його довгі пальці справжнього піаніста, ніжно обіймають горнятко. Ці пальці повинні виводити фуги Баха над чорно-біліми клавішами. Але ці пальці й жилкуваті руки обрали інший інструмент. Ще зо два дні до цієї миті він міцно тримав у них танковий кулемет.

Він говорить зі мною очима. Райдужки його очей викрали усі смарагди на землі. У тих очах застигли грозові хмари, що інколи збираються над нашим містом. Ці очі всотують в себе глибину й товщу семи океанів та сотні морів. Тоненькі жовтуваті смужки в тих очах – шовкові промені полохливого сонця, місячне сяйво, що тріпоче над майже чорною водицею.
Я не розумію його очей. Для мене простіше спілкуватися словами. Та зараз не має настрою щось говорити. Ми просто сидимо і дивимося один на одного. Точніше, від дає мені змогу та дозвіл на те, щоб я роздивилася кожну деталь його обличчя. 
Волосся встигло вкритися тонким шаром срібного пилу, особливо біля скронь та лоба. Він, посміхнувшись, скаже, що це попіл від пекельного вогню. Бо він справді повернувся з самого пекла. Колись його волосся було кольору дозрілої пшениці або рум’яного свіжого хліба. Мій погляд мандрує далі. Зморшки – тонка павутинка, що міцно заплелася біля очей і губ. Він з ніжністю називає це «шрами часу». 

Погляд втомлених, але від того ще більш виразних очей його чіпляється за кожного відвідувача кав’ярні, ніби шукає когось знайомого. Роблячи короткий ковток, він притискає плечі до шиї і втискає в них голову, наче горобець, що ховається від холодного вітру. Ці плечі широкі та міцні. Скількох поранених товаришів витримали вони? Вакно сказати, мені взагалі зараз вакно промовити хоч щось. 
Ми просто сидимо і дивимося один на одного. Він – з поглядом буддисського монаха, а я – смиренного учня. Він дихає повільно, його груди здіймаються й опадають, його легені сповнюються живильного кавового аромату. І він посміхається до мене так щиро і легко, що я не можу не відповісти йому тим самим.