Догораючому року

Задираєш голову - до хрусту в шиї, розплющуєш очі - привіт блакиті. Небо розігріте до осінньо-зимового максимуму: бліде, блакитно-біле, розлініїне шляхами залізних птахів. Осіннє сонце оманливе (оманливо тепле), зрадливе. Виїдає очі, змушує їх скоріше заплющити і схилити голову, ніби промовляючи цим "так, я признаю твою владу, твою силу і твоє помираюче тепло". Сонце гордовито повзе ще вище, знаючи, що скоро вкриється зимовою захисною плівкою, крізь яку теплу зась.

Білим по чорному

Небо у ці дні кольору молока, густого сигаретного диму та розбавленої акварелі. Біле. 

Птахи, що влітають у це марево, пропадають назавжди з виду. Чутно лише їх крики, їхні розмови. 

Небо над моє головою – частинка туманного Альбіону. І якщо заплющити очі, перегукування чайок у гущі туману переносить тебе на узбережжя зимового океану. 

Білі чайки у білому небі. 

"Синдром понеділка" або як спіймати життя

Осінь ніколи не входить навшпиньках, вона рвучко відриває двері із криком: "Жінки та діти на підлгу, чоловіки – обличчям до стіни". А потім вона опадає золотом мертвого листя, виливає річну норму опадів, змушує одягатися у декілька светрів і йде геть до наступного року, так і не зачинивши за собою двері.

У божевільному танці осінь вальсує з нашим життям. Причому музику замовляє саме вона. В тебе є тільки можливість цих двох наздогнати, вхопитися за самий краєчок і намагатися втриматися за нього.

Руда панянка ще не покинула своїх володінь, але цього разу ми вальсуємо утрьох.

Вільне від стереотипів

Він тут проїздом, в нього потяг о восьмій тридцять. За спиною лише наплічник. З маленького села у велике місто шлях розпочинається із розігрітого асфальту вокзалу, черг на маршрутку і натовпу людей, котрі, можливо, як і він приїхали сюди, щоб щось змінити у собі.

Нам завжди важко руйнувати стереотипи у власних головах. Це мов стіни. Тільки, щоб подолати стіни в реальності, спочатку треба зламати їх у себе в голові. Доволі важко, але Ігор намагається із цим впоратися.

Повз мене пропливають коти

Ну як пропливають: злякано застигають, зустрічаючись зі мною поглядом, стоять з кілька секунд загіпнотизовані (і коти і я), а потім біжать так, ніби за ними стадо собак женеться. Чи бігають собаки стадами? Хм. Може і бігають, тільки на очі не потрапляють. А от котів у нас багато. І за останні півгодини мого читання на порозі, повз мене так пропливло десь більше чотирьох. 

Передосінні мимрення

Більше місяця не писала сюди, за що мені робиться надзвичайно встидно. Скоро почнеться трудовий(навчальний?) рік і я візьму себе в лапи, щоб писати сюди більш-менш регулярно. Обіцяю. 

А поки що маю за мету відзвітувати за своє літо, здобутки та втрати. прочитане та прослухане, побачене і незабуте. Взагалі в мене зараз якийсь творчій, а може і не дуже творчій, але сто відсотків ступор. Я все чекаю прориву якогось, бо реально вже остогидло відчувати себе пліснявою (зелеееною такою, хехе). Ніби головою стукалася, а прориву і просвітлення все немає. Треба ще почекати, до вересня. А як не з'явиться, то вже сама арбайтен.

Зелені акварелі

Поле. Соковитий, повний різних відтінків зеленого градієнт стікає пружними стеблами трав.

У цю пору зелений стає основним кольором. Він заповнює собою усі недоліки, усі прогалини цього світу, наділяючи їх фарбами життя. Зелений – це життя. Хто сказав, що це простий колір? Хто сказав, що зелений однаковий? Хто повірив у цю маячню?